Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ/IP офіс) розпочинає новий проєкт IPeopleUA. Цей проєкт ‒ про людей, які створюють інтелектуальну власність, і тих, хто допомагає її реєструвати, забезпечувати охорону та захист.
IPeopleUA покликаний розкрити значення та цінність IP через історії українців, а також продемонструвати, як інтелектуальна власність працює в житті: стає помічною у розвитку творчості, формуванні репутації, масштабуванні бізнесу, комерціалізації, у збереженні інтелектуальної спадщини.
Герої проєкту ‒ креатори, винахідники, інноватори, засновники брендів і стартапів, науковці, патентні повірені, IP юристи та інші представники сфери інтелектуальної власності. Кожен із них по-своєму пізнає інтелектуальну власність: через творчість, інноваторство, бізнес, науку, родинну справу, професію.
Сергій Андрющенко ‒ перший герой проєкту IPeopleUA
Підприємець і бджоляр у четвертому поколінні, який після втрати дому, бізнесу та сімейної пасіки через війну відновив справу на новому місці. Його історія ‒ про спадкоємність і відповідальність, про відродження після втрат і про усвідомлення цінності нематеріальних активів. Про те, чому традицію важливо не лише продовжувати, а й захищати.
“У червні 2022 року наш будинок був знищений. Разом із ним – усе наше минуле життя. І пасіка зі столітньою історією теж”
‒ Пане Сергію, історія вашої сім’ї тісно пов’язана з пасікою, з бджільництвом. Розкажіть, як усе почалося?
‒ Уявіть степ на Донеччині. Але не такий, яким він є зараз – усіяний мінами й дронами, а такий, яким був задовго до російського вторгнення – років тридцять тому. Середина літа, спека, в полі жнива, кочова пасіка в лісосмузі, десь поруч тече річка Шайтанка. А неподалік рівненькими рядами вишикувалися вулики. Гудуть бджоли, працюють. В повітрі змішаний запах цвітіння соняшників, чебрецю, гіркого звіробою та гречки, і щойно скошеної пшениці, цей запах не забути ніколи… І шумить компанія людей – батьки, діти, онуки, свати, куми, друзі. Дорослі, після робочого дня біля бджіл, готують вечерю, накривають довгі столи під навісом, сміються, хтось із старших чоловіків бере акордеон, грає, співають. Або хтось із старших чоловіків декламує вірші… В ті часи ми були всі разом, всі живі, усі свої.
Пасіку тримав мій батько. Щоліта він виїжджав із нею в поле, і саме там ми святкували всі родинні свята. Пасіка була тим, що нас об’єднувало.
Любов до бджільництва він успадкував від свого діда – мого прадіда, а той – від свого. Тож бджільництво в нашій родині – справа поколінь. Але саме мій батько перетворив її на справжній бізнес. Для нього було надзвичайно важливо, щоб мед складався не лише з нектару польових квітів і дерев – акації, липи, – а й із диких трав, які мають лікувальні властивості. Він робив наливки із меду, настоянки з прополісу, топив віск і передавав його на виготовлення свічок, здавав в спеціалізовані магазини бджільництва на вощину, пергу продавав оптом для фармацевтичного виробництва. Свого часу наш мед навіть закуповували великі кондитерські фабрики.
Коли цю справу підхопив я? Взагалі я за освітою інженер. Спочатку працював головним інженером на підприємстві в Донецькій області. А в 1990-х роках, у період розпаду радянської системи, вирішив розвивати сімейний аграрний бізнес. Усе виходило непогано. Мали землю, вирощували соняшник, пшеницю, інші зернові культури, мали техніку, найманих працівників. От так і працювали. Жили. Виховували дітей, онуків. Вирощували сад. Тримали пасіку.
А потім в наш Великоновосілківський район Донецької області прийшла війна…
‒ Коли це сталося?
‒ Наш населений пункт окупували на початку березня 2022 року. 22 березня російські військові прийшли до нашого дому. Побачили, що будинок добротний, із генератором, криницею – і просто вигнали нас із дружиною. Без речей, без документів. Як були в спортивних костюмах – так і опинилися на вулиці.
Ми пробули в окупації 48 днів. Як і інші люди, ховалися по підвалах, намагалися якось вижити. Був період коли через сильні обстріли ми тиждень не виходили з підвалу. До війни ми часто подорожували, мали зовсім інший рівень життя, а тут, без розуміння, чи доживеш до завтра.
Спочатку виїхати було майже неможливо: мости підірвані, дороги під обстрілами. За першої ж нагоди у квітні ми наважились виїхати: по машині стріляли, доводилося об’їжджати поля, боялись потрапити на міни. Але залишатися там ми більше не могли.
Виїжджали ми з дружиною і мамою. Для мами це був страшний удар – після пережитого її здоров’я різко погіршилось. У липні 2022 року ми втратили мою сестру – її вбило ракетним ударом. За рік після цього загинув її чоловік. Ми навіть не знаємо, де вони поховані.
У червні 2022 року наш будинок був знищений. Разом із ним – усе наше минуле життя. І пасіка зі столітньою історією теж. Знищено також склади з насінням соняшника й агротехніку.
“Я отримав грант на відновлення пасіки. Мета була не лише відновити сімейні традиції, а й допомагати іншим переселенцям повірити в себе та розпочати все спочатку”
‒ Після всього пережитого, що допомогло вам не зламатися і продовжити свою справу?
‒ Після виїзду з окупації ми осіли в Одесі. Втративши все, єдине, що я міг відновити – то це пасіку.
Одного разу дізнався, що міжнародна організація Caritas разом з Одеською обласною державною адміністрацією оголосили конкурс бізнес-проєктів для переселенців. Чесно кажучи, спочатку поставився скептично. Здавалося, це щось складне – заявки, бізнес-плани, захисти.
Але дружина та доньки мене підтримали. Допомогли підготувати документи, структурувати ідею, прописати місію. Проєкт проходив кілька етапів відбору: спочатку сотні заявок, потім 64, потім 30, потім 10 фіналістів. Пам’ятаю, як після захисту я думав, що не пройду – проєкти були дуже сильні. А за два тижні отримав повідомлення: я переможець.
Я отримав грант на відновлення пасіки. Мета була не лише відновити сімейні традиції, а й допомагати іншим переселенцям повірити в себе та розпочати все спочатку. Бо таких як ми – які втратили все – дуже багато.
Оскільки в Одесі ми жили в квартирі, треба було шукати територію, де фізично розмістити пасіку. Важливо було знайти територію з відповідною екосистемою. Мені не підходив Захід України, бо там інша флора, гори. Київщина – занадто холодний клімат. Південь – небезпечно через постійні обстріли, а для бджіл це великий стрес.
Я зупинився на Кіровоградщині – на березі Південного Бугу. Там поєднання всього, що потрібно: вікові акації, липа, різнотрав’я – чебрець, звіробій, соняшникові поля, сосновий ліс. Це все мені нагадувало рідний край. Цвітіння йде хвилями – від ранньої весни до літа. Для мене це важливо: мед має бути не з однієї культури, а багатокомпонентний, цілющий.
У перший же рік діяльності пасіки ми отримали першу викачку.
“Всі напрацювання майже за сто років згоріли разом із будинком моїх батьків. І сьогодні це втрачена спадщина – без можливості правового захисту чи відновлення”
‒ Чи розглядаєте ви можливість охорони результатів вашої діяльності за допомогою інструментів інтелектуальної власності?
‒ Так, я серйозно про це замислююся. Місцевість, де зараз розташована моя пасіка – Кіровоградщина, берег Південного Бугу – має унікальне поєднання природних умов, що формує особливий склад і смак меду.
Я уважно стежу за діяльністю Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій. Коли прочитав про реєстрацію “Меду Закарпаття” як географічного зазначення, зрозумів, що такі інструменти реально працюють і допомагають захистити унікальний продукт та його репутацію.
Поки що я на початковому етапі розвитку пасіки, але в перспективі розглядаю можливість реєстрації – або як географічного зазначення, або в інших формах правової охорони. Для мене важливо, щоб продукт, який має чітку прив’язку до місцевості та традицій, був захищений належним чином.
‒ Чи маєте ви досвід реєстрації об’єктів інтелектуальної власності? І як змінилося ваше ставлення до IP?
‒ Раніше я нічого не реєстрував. І тепер розумію, що це була помилка.
Мій батько – бджоляр у третьому поколінні – виводив нові лінії бджіл, розробляв власні методики роботи з пасікою по догляду, обробці, викачці меду. Це був величезний практичний і селекційний досвід. Частина напрацювань створювалася у співпраці з фахівцями із Закарпаття. На жаль, жодні ці методи не були формалізовані як об’єкти права інтелектуальної власності. Документація (всі напрацювання майже за сто років) згоріла разом із будинком моїх батьків. І сьогодні це втрачена спадщина – без можливості правового захисту чи відновлення.
Тепер я дивлюся на свою справу інакше. Якщо розвивати бджільництво – то з розумінням цінності нематеріальних активів. Бо традиції – це пам’ять родини. А інтелектуальна власність – це спосіб зберегти цю пам’ять і передати її далі.
Сергій Андрющенко у дитинстві з прадідусем – Павлом Дементійовичем Павленком, учасником Першої світової війни, який пережив полон, повернувся до родини та заснував сімейну пасіку
‒ Що для вас сьогодні означає ця пасіка?
‒ Вона мене лікує. Повертає до життя.
Коли ти втрачаєш усе – дім, справу, рідних – ти ніби втрачаєш ґрунт під ногами. А бджоли дисциплінують, заспокоюють, дають ритм, і навіть втома від роботи біля них – це приємна втома. Я знову працюю руками: збиваю рамки, збираю вулики. Мені дуже допомагає моя дружина, вона мій друг і компаньйон по життю.
Пасіка для мене – це не тільки бізнес. Це пам’ять про щасливі літа, коли вся родина збиралася разом, ми були щасливі. Це те, що я можу передати онукам.
Я не можу повернути будинок. Не можу поїхати на могили рідних. Але можу зберегти традицію.
І якщо з хобі можна зробити справу життя – то це найкращий спосіб почати все спочатку.
Фото – з сімейного архіву Сергія Андрющенка
Читайте також:
IP в туризмі: гастромандри, всюдиходи та вода від захитування (картки серії Винахідливі.UA)
Коментарів немає