Галина Гєдзєвіч – героїня проєкту IPeopleUA – поділилася спогадами про дитинство серед митців, розповіла про свій шлях від розпису фільонок і стін до фарфорового і керамічного посуду, а також – про самовираження в творчості, казкових героїв і природу чарівного українського світу, створення бренду та реалії власної справи.

 

 

– Пані Галино, як ви розпочали свій шлях у мистецтві? Наскільки я знаю, ваш батько був знаним художником.

 

– Так, я з родини митців: мої батько та мати – художники. Вони дуже талановиті. Батько взагалі… Знаєте, більшість відомих художників, навіть не більшість, а майже всі, мали людину, яка просувала їхню творчість. Ця людина зазвичай залишалася в тіні, але вона була якимось чином зацікавлена в просуванні робіт художника чи мала на це час. Моя сім’я такої людини і часу не мала, але батько точно достойний бути у списку відомих художників. Мій батько, Станіслав Гєдзєвіч, – дуже крутий художник, у нього було чому повчитися.

 

У дитинстві мама більше займалася нашим розвитком (у мене ще брат і сестра), вона вела художню дитячу студію. Після вступу до художнього ліцею, нами вже займався батько. Він дуже багато знав і постійно розповідав про мистецтво. Потім було навчання в художньому інституті… Але вся основна, фундаментальна, інформація – від батька та матері.

 

– А чому ви обрали саме спеціальність “художник-монументаліст”?

 

– Насправді батько був монументалістом. У плані живого малювання монументальний живопис – це те, що мені найближче.

 

 

– Ваше “полотно” – фарфор і кераміка. Чому вибір припав на ці матеріали?

 

– До цього я прийшла поступово. Коли ростеш у сім’ї художників, ця творча атмосфера стає настільки звичною, що не сприймається як щось особливе. У мене всі були художниками: друзі батьків, сусіди на дачі, однокурсники в ліцеї та інституті.

 

І коли підростаєш, часто відмовляєшся від того, що йде від батьків, від оточуючих тебе людей. Мені, наприклад, дуже подобалися бальні танці: й сама атмосфера, й можливість самовиразитися. Я довго ними займалася, хоча прийшла на танці вже дорослою, і розуміла, що великих досягнень у танцях в мене бути не може. Бо цим потрібно займатися з дитинства.

 

А потім у мене з’явилася перша донька – і танці фактично зникли з мого життя. Я намагалася повернутися до танців, але це було складно, довелося від них відмовитися. І тоді я знову відчула цю потребу в самовираженні. Дуже сильно. Потрібна була справа, де я емоційно могла щось пережити. Я почала малювати – і зрозуміла, що можу реалізовуватися через це.

 

– Але ж ви не відразу почали розписувати тарілки?

 

– Спочатку я почала розписувати фільонки – старі дошки з віконних ставней, які були в нашому дачному будинку в селі Хатки на Полтавщині (зараз цієї назви навіть немає на карті). Цю ідею подав мені батько.

 

   

 

Знаєте, є така річ: коли береш білий аркуш паперу, ручку або олівець – особливо це стосується людей, які не вміють малювати, – з’являється страх чистого аркуша. І от був такий художник-монументаліст, живописець і графік Віктор Гонтаров, учитель мого батька, який казав, що перед тим, як малювати на папері, його треба “зіпсувати”: натерти графітом, розтерти, десь гумкою підтерти, щоб з’явилося середовище. І в цьому середовищі тобі вже не страшно працювати.

 

Так само і з фільонками: з ними працювати легше, бо вони старі, з шарами фарби, зі своєю історією. Ти їх обточуєш спочатку крупнозернистою, а потім дрібнозернистою наждачкою, і розписуєш – додаєш до їхньої історії те, чого, на твій погляд як художника, не вистачає.

 

І почала я саме з фільонок ще й тому, що можна було малювати в будинку, коли дитина спить на вулиці. Потім донька трохи підросла, і виникла ідея малювати на стінах. Бо стіни класно розписувати – є, де розмахнутися.

 

– Стіни вдома?

 

– Ні, ми почали з розпису стін у лікарнях. Я кажу “ми”, бо чоловік підтримував мої ідеї, організаційно в усьому допомагав. Спочатку ми розписували моїми фарбами, а потім почали шукати людей, які могли б оплачувати матеріали, бо це недешево.

 

 

Я горіла цією справою. Коли розмальовували стіни, день проходив на одному диханні. Ми розмалювали багато стін, хоча вже в деяких місцях зробили ремонт, і їх зафарбували. Але років з десять діти, які приходили з батьками до медзакладів, бачили ці казкові малюнки. І для мене це дуже важливо: переконана, що діти, які дивилися на стіни з тваринами, рослинами, природою чарівного українського світу, а не страшного “айболита” на всю стіну, виросли іншими людьми.

 

       

 

Є речі, які ти бачиш навіть один раз у дитинстві, і вони залишаються з тобою назавжди. Так було у мене. У нас біля будинку, коли я була ще малою, побудували дерев’яний майданчик: такий будиночок, дуже нестандартний і красивий, біля нього – дерев’яні баби. Я там гралася кілька разів, а потім його за місяць розібрали на дошки. Але я досі пам’ятаю той майданчик, скільки в нього душі було вкладено.

 

Коли я зустрічаю такі речі, в які вкладається душа, розумію: навіть якщо дитина побачить їх лише один раз, це може вплинути на неї і змінити. Тому такі речі не даремні. Люди, які створили той майданчик, зробили важливу справу – саме він підштовхнув мене розписувати стіни для дітей.

 

Потім у мене з’явилося ще двоє дітей, і знаходити час, щоб виходити і малювати стіни, стало складно. У цей період я випадково потрапила в Харкові на виставку художниці-керамістки Жаннети Соловйової. Я виросла в сім’ї художників і постійно була на виставках, тому мене складно чимось здивувати. Але в моєму житті було лише два випадки, коли від мистецтва хотілося плакати – настільки сильні були емоції. І один із них стався саме там: на виставці Жаннети Соловйової я розплакалася, бо її роботи мене дуже вразили.

 

Познайомилася з нею, вона дуже цікава людина, досі працює у Харкові. І на кожен новий рік, коли приїжджала до батьків у Харків, ходила до неї в майстерню – поспілкуватися, подивитися, що вона робить, надихнутися.

 

І там у мене виникла ідея зайнятися вдома надглазурним розписом (власної майстерні тоді ще не було, але зараз її створення – у найближчих планах): розписувати тарілки, пакувати їх у коробки і носити на випал в орендовану піч. Я спробувала це майже всліпу, бо технічно не знала, як підходити до процесу. Було кілька невдалих випалів, поки я зрозуміла, як усе робиться.

 

 

 

 

– У ваших роботах – багато квітів, тварин, казкових героїв, українських мотивів. Які емоції передаєте через ці образи?

 

– Це теж пов’язано з дитинством. Як я вже казала, моя мама – художниця, і коли ми були малі, вона купувала багато різних книжок, причому обирала саме ті, ілюстратори яких їй подобалися як художники. І так склалося, що ті, хто працював з українськими мотивами, були дуже сильними ілюстраторами. Наприклад, на мене дуже вплинула творчість української художниці, графіка Валентини Мельниченко.

 

Ці образи залишилися зі мною, але далі вони вже трансформуються через мій власний стан і відчуття. Залежно від емоційного настрою, мені хочеться малювати різне: інколи – персонажів, інколи – квіти, інколи – цілі сюжети. Я малюю те, що відчуваю і що відгукується всередині, і таким чином проживаю та передаю свої емоції. Так народжується художня робота. І якщо вона знаходить свого покупця – це чудово. Коли я розписую, для мене важливо, щоб була віддача: або емоційна, або фінансова.

 

– Як це зазвичай відбувається: ви створюєте роботу і пропонуєте її покупцям?

 

– Я намагаюся працювати саме так. Це ідеальна схема для мене: зробила – виставила – сподобалося – купили. Іноді люди просять повторити мою ж роботу, але я не дуже люблю це робити. Бо зараз, наприклад, мені хочеться малювати квіти – і все. Я не можу працювати серіями: я пробувала, але тоді починаю виснажуватися, вигорати і втрачаю бажання творити.

 

– Якщо є замовлення, але вам не хочеться його робити?

 

– Коли мені пишуть із пропозицією, я прошу спочатку описати ідею, а вже потім вирішую, чи можу це зробити. Буває, я розумію: не те, щоб не можу (технічно я можу майже все), але є внутрішнє відчуття, що це мене емоційно виснажить. У такі моменти навіть грошей не хочеться – тоді відмовляюся. Добре, що в мене є чоловік, і я не залишуся без коштів (усміхається).

 

– Як ви поєднуєте творчість і бізнес?

 

– Щоб щось продавалося, насправді потрібна система. У дитинстві художники здавалися мені трохи дивними, бо вони ніби покладалися на випадок: куплять чи ні їхні роботи. Ще тоді я була впевнена, що існує певна схема, яка дозволяє хоча б мінімально заробляти. І зараз я знаю, що вона є і працює. По-перше, має бути пропозиція — певна кількість готових робіт. По-друге — постійна реклама, бажано на те, що вже добре продається, з варіаціями тем.

 

Але водночас треба розуміти, що в художника не так багато часу, щоб поєднувати і творчість, і самопросування.

 

 

Я виросла у дев’яності й нульові, надивилася на бідних, але неперевершених, сильних, неповторних, по-своєму “космічних” художників. Я розумію, що навряд чи досягну рівня мого батька, але водночас бачу навколо багато речей, створених людьми з меншим рівнем, які нормально існують і навіть заробляють. Разом з тим, небагато хто з дійсно сильних художників має стабільний дохід.

 

А мені ще в дитинстві хотілося нормально жити: гарно вдягатися, їсти якісні продукти. І зараз мені важливо дати своїм дітям те, чого мені бракувало. Я розумію, що сім’ю забезпечує чоловік, але мені некомфортно просити гроші – це дає дуже неприємне відчуття. Для мене гроші – це про свободу. Водночас, якщо творити тільки заради грошей, зникає відчуття сенсу життя.

 

– Скільки часу у вас зазвичай займає створення однієї роботи?

 

– Є різні підходи до роботи. Коли я виконую замовлення – це один процес. Але якщо я хочу придумати щось нове, щось своє, мені потрібно зовсім інше: заглибитися, випасти з усього, загубитися в своєму селі, побути наодинці, прожити якийсь стан. Неможливо придумати щось нове, паралельно виконуючи іншу роботу. Якщо хочеш створити нове – потрібно дозволити собі нічого іншого не робити.

 

Це виглядає так: ти ходиш, наприклад, по лісу, думаєш, заглиблюєшся всередину себе, пробуєш щось – не виходить, знову ходиш, шукаєш… І раптом в якийсь момент щось “клацає”. З’являється основа, до якої починають “чіплятися” інші елементи. Ти продовжуєш думати, накопичувати, пробуєш малювати, шукаєш варіанти.

 

А коли ідея вже сформована, сам процес розпису займає значно менше часу. Він теж цікавий, але вже є суто механічним. Якщо робота складна – це може бути кілька днів, іноді з кількома випалами. Бо в надглазурному розписі не можна двічі провести пензлем по одному місцю: робиш шар – випал, потім наступний шар – знову випал.

 

 

 

– Галино, ваш бренд називається “KOLOS Ceramic”. Як у назві з’явилося слово “колос”?

 

– Знаєте, багато речей у житті бувають випадковими. Я вже активно розписувала тарілки, але назви бренду не було. І чоловік каже: треба реєструвати торговельну марку, бо це не діло – бути без назви. А як назвати – я не знала. І тут почалися пошуки.

 

Ім’я в мене доволі поширене, а прізвище складне, майже ніхто з першого разу правильно не пише. Якщо прив’язуватися до імені чи прізвища – мене просто не зможуть знайти в інтернеті: або через те що, Галин багато, або через те, що писатимуть прізвище з помилками.

 

Думала брати якесь гарне прізвище з нашої родини, але в інформаційному просторі вже були люди з такими прізвищами. Думаю: що ж робити? Почала крутити: тарілка – це коло… Але “коло” теж уже зайняте. Потім пишу: коло, ceramic… Об’єднала “коло” і “с” із “ceramic”. Потім зрозуміла, що краще одразу писати англійською – “Kolos”. Треба було терміново вирішити це питання, тому, думаю, нехай буде “Kolos”.

 

Мені було важливо, щоб назва бренду була простою, запам’ятовувалась і легко шукалася в інтернеті. Я дивилася на інші бренди: у них прості назви – і це працює. Тобто це не був якийсь великий задум – це було практичне рішення: треба було швидко зареєструвати торговельну марку.

 

– Я бачила, що на ваших тарілках позаду є ваш “брендовий підпис” – колоски. Це вже після реєстрації ТМ з’явилося?

 

– Торговельна марка реєструється не швидко. Я вже малювала колоски, коли заявка була подана, але сама торговельна марка ще не була зареєстрована.

 

– У вас також зареєстровано авторське право на різдвяну збірку творів образотворчого мистецтва. Була якась історія, пов’язана з її копіюванням?

 

– Саме з цією серією – ні. Але був інший випадок. Коли я займалася танцями, намалювала кілька робіт із танцюючими дівчатами. Їх побачили в танцювальному залі, де вони висіли, захотіли замовити, але я тоді була вагітна і не могла взятися за роботу. Мене попросили надіслати фото, “щоб подивитися”. Я скинула, а вони просто роздрукували зображення і повісили їх собі.

 

Я розуміла, що будь-хто, хто купує або навіть просто бачить мою тарілку, може скопіювати. А ця різдвяна серія тарілок добре продається і майже завжди є в наявності. Тому не хотілося б, щоб із нею щось подібне сталося.

 

– Інші роботи реєструвати не плануєте?

 

– Планую. Буду дивитися: те, що стане популярним, реєструватиму.

 

 

 

– Скажіть, яку свою роботу ви ніколи в житті не продали б?

 

– Свою? Свою продала б будь-яку. А от є батькові роботи, які я не продала б. Мій батько помер два роки тому. Він якраз домалював замовлення на велику суму. Замовник не встиг його забрати та оплатити. Гроші були потрібні, брат, сестра і мама були не проти продати. А я сказала: ні. Зрештою, я не дала сім’ї продати це замовлення. Не знаю, добре це чи погано, але я хочу, щоб моїм дітям лишилися роботи мого батька.

 

– Що вас надихає зараз?

 

– Дитяча тематика. Мене досі тримають ті книжки з дитинства. У мене й зараз багато дитячих книжок, хоча часу читати їх дітям не так багато.

 

І ще надихають поїздки в село, де знаходиться дача батьків. Я там виросла, це моє місце сили.

 

Знаєте, у нашому житті є спостерігачі й винахідники. Спостерігач – це той, хто бачить і максимально точно відтворює побачене. Винахідник – той, хто бачить, але на основі цього створює щось своє. Якщо людина гарно змальовує, це ще не означає, що вона класний художник. Справжній художник – це винахідник, той, хто створює щось своє, оригінальне і неповторне.

 

– А ви – винахідниця?

 

– Я стараюсь (усміхається). Про себе дуже важко говорити. Я можу оцінити свій рівень: не космос, але непоганий художник. Проте є художники, до яких мені далеко. Я – не мій батько і навряд чи стану такою, як він.

 

– У чому ваша унікальність?

 

– Унікальність, мабуть, пов’язана з моїм дитинством. Воно було дуже теплим, і я досі це відчуття в собі несу. Будь-яке мистецтво – це передача емоцій. Я передаю емоції, пережиті в дитинстві, і вони можуть проявлятися дуже по-різному, у різних стилях. Мені здається, я можу дати людям відчуття домашнього затишку, чогось рідного, знайомого з дитинства.

 

Я малюю те, що хочу, щоб було перед очима у моїх дітей. Тому мені важливо, щоб розписані мною тарілки стояли на столі, а не висіли на стіні. Я завжди кажу, що моїм посудом можна і варто користуватися щодня в побуті. Особливо, коли в родині є діти: дуже добре, коли такі речі постійно перед очима. Ти щодня це бачиш – і зростаєш в атмосфері, де речі дихають історіями та емоціями дитинства.

 

 

Фото УКРНОІВІ та з особистого архіву Галини Гєдзєвіч.

 

Довідково:

 

IPeopleUA ‒ проєкт Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ/IP офіс) про людей, які створюють інтелектуальну власність, і тих, хто допомагає її реєструвати, забезпечувати охорону та захист.

 

Читайте також:

 

“Я не можу повернути будинок. Але можу зберегти традицію” – підприємець Сергій Андрющенко, який відновив родинну пасіку після вторгнення окупантів

 

Дайджест проєкту “Україна надихає світ”: історії бізнесів з прифронтових міст, які не здаються (відео)